моральний авторитет

Тойнбі, Арнольд Джозеф (1889, Лондон - 1975) - англ. історик, філософ О. світу отримав в Оксфордському ун-ті В. икладав у Лондонській школі економіки, понад 40 років (від 1925 р.) очолював Королівський ін-т міжнародних відносин. Філософські інтереси Т. були зосереджені у сфері дослідження проблем філософії історії. Базовою ідеєю філософсько-історичної теорії Т. була ідея існування локальних, відносно замкнених цивілізаційних спільностей (спочатку Т. виділив 21 таку спільність, а потім зупинився на 13), кожна з яких має свою власну історію. Сукупність історій цих цивілізаційних спільностей (стисло-цивілізацій) утворює всесвітньо-історичний процес. У перебігу історії усіх цивілізацій Т. виділяє наступні етапи: виникнення, ріст, надлом, деградація та дезінтеграція, які характеризуються ним з позицій варіанта філософії життя Бергсона: виникнення й ріст цивілізацій пов'язуються з енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція - з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму, накладаючи на них відбиток власної унікальності. Згідно з Т., попри всю неповторність кожцої з цивілізацій, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон "виклику та відповіді". За цим законом, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям обдарованої здібностями й чеснотами т. зв. "творчої меншості". Ці ідеї через механізм соціального наслідування поширюються серед пасивної більшості і втілюються нею в життя. Однак з плином часу "творча меншість" може втратити здатність генерувати ідеї, що є адекватними викликові історичної ситуації, разом з цим - моральний авторитет. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти набуває суто формального характеру й починає спиратися на апарат примусу. Відповідно, більшість перероджується у "внутрішній пролетаріат", визначальними рисами якого є паразитарний спосіб життя (з вимогами "хліба і видовищ"), неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільствах, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. За таких умов (до яких долучається загроза від варварської периферії, або "зовнішнього пролетаріату") відбувається надлом відповідної цивілізації з наступною її деградацією та розпадом. Втім, за Т., пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають поставати як непередвизначені й неминучі щаблі її загибелі. Під впливом нових "творчих меншостей" може відбутися духовне, а пізніше й цілісне відродження цивілізації К. рім того, уникнути розпаду можна також шляхом "єднання в духові", через залучення до вселенської релігії на основі об'єднання вже наявних світових віровчень і переходу на рівень світової цивілізації.

[br]

Осн. тв.: "Дослідженняісторії". У 12 т. (1934 - 1954); "Випробування цивілізації" (1948); "Світ і Захід" (1953); "Історичний підхід до релігії" (1956).

Абеляр, П'єр (1079, Пале - 1142) - франц. філософ, теолог і поет, один із засновників діалектичної схоластики, відомий майстер диспуту свого часу. Учень номіналіста Росцеліна та реаліста Гійома з Шампо. У 1113 р. заснував школу з філософії і теології у Парижі. Трагічне кохання А. і Елоїзи, відображене ним у славнозвісній "Історії бідувань Абелярових", закінчилось тим, що в 1119 р. А. і Елоїза стали ченцями. Але зважаючи на численні прохання, А. знову повертається до викладацької роботи. Праці А. двічі були піддані осудові офіційною церквою за єресь - в 1121 р. на соборі в Суасоні і в 1140 р. на соборі в Сансі. В суперечках реалістів і номіналістів А. займав проміжну позицію, розробивши власне вчення, пізніше назване концептуалізмом. У етичному вченні А. наголошував на природних, а не божественних першоосновах моральності: гріховний не сам вчинок, а намір порушити моральний закон, властивий усім людям і всіма визнаний, хоч і різною мірою; вчинок, який чиниться у згоді з сумлінням, не може бути визнаний гріховним. А. одним з перших протиставив авторитету віри авторитет розуму і науки. Не "вірити, щоб зрозуміти", як у Ансельма Кентерберійського, а "розуміти, щоб вірити". А. визнає божественне одкровення, але вважає, що Святе письмо, як результат творчості окремих осіб, підлягає критиці розуму. В питанні про походження понять А. наближається до сенсуалізму.

[br]

Осн. тв.: "Християнська теологія" (1124); "Так і ні" (1123); "Пізнай самого себе" (1125-1138).